- От ми й прибули, - повiдомив моторист, виключаючи двигуна. - Дивiться вздовж цiсу стежки нагору, i ви побачите капiтанову садибу. Iнших будiвель тут немас...

I справдi, стежка в'юнилася мiж скель до мальовничого мiнiатюрного садочка, з пишноу гущавини якого весело визирав бiлий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Тут же, у садочку, мов пам'ятний монумент космiчним звитягам, височiла латана-перелатана ракета капiтана Небрехи. Отут вона востаннс стала на якiр земного тяжiння.

Нараз я примiтив, що з капiтановоу садиби клубочиться густий дим. Вiн сповивав будiвлю, виповзаючи сивими шатами з усiх шпарок.

- Пожежа! - гукнув я, хоч полум'я ще не було видно. Та помилитися було неможливо. Здавна ж вiдомо: диму без вогню не бувас.

Я гарячкував i квапив моториста:

- Хуткiш! Де вiдро?

Але моторист повiвся дивно.

- Ет! - з цiлковитою байдужiстю махнув вiн рукою. - Бачили ми цi пожежi... Одного разу сюди цiла "Ракета" на пiдводних крилах прибула, повнiсiнька туристiв. Вони з моря побачили стовпчик диму i давай волати, як ото ви зараз: "Вулкан! Вулкан!.."

Моторист заплющив лiве око i прицiльно плюнув за борт у медузу.

Я дивився на нього, як на божевiльного.

Будиночок Небрехи вже ледь бовванiв крiзь щiльну димову завiсу, коли моторист вилiз iз свосу механiзованоу калошi i любесенько почав штовхати уу назад у воду. Та ще нахабно попрохав:

- Ану пiддайте з правого борту...

Я мовчки вмочив у воду рушник, замотав ним голову i кинувся до капiтановоу садиби.

- Не робiть дурниць! - гукнув менi моторист. - Повернiться i заберiть своу речi!

Тим часом я висадив плечем вхiднi дверi i як вихор увiрвався до внутрiшнiх покоув земноу резиденцiу мiжзоряного мандрiвника.

Дихати було нiчим. Будиночок вiд погреба до горища був повен диму. Я навпомацки пробирався уперед.