Лечу!

Спершу я покружляв над нашим будиночком, потiм почав набирати висоту. Ось уже я пiднявся вище липи у кiнцi провулка, коли побачив, як iз сусiднього садка хтось вилетiв.

Так це ж Iгор!

-- Еге-ге-гей! -- загукав я до нього. Вiн почув мене i теж загукав:

-- Еге-гей, привiт!

Потiм швидко набрав висоту, розвернувся -- i полетiв назустрiч.

Ми летiли поруч i весело смiялися. В обличчя дихав ласкавий травневий вiтер, настояний на пахощах садiв, по наших спинах лоскотно бiгали мурашки -- та нам було анiтрохи не холодно. Шкiру ледь-ледь поколювало, так, нiби ти засидiв ногу: i ступити страшно, i, разом iз тим, цiкаво i приємно. Та й хiба можна змерзнути, коли ти удвох iз найкращим другом летиш у нiчному травневому небi!

Ми з Iгорем летiли просто так, не вибираючи дороги. Нам хотiлося лiтати -- i все! Адже це був наш перший вилiт у цьому роцi. Взимку, самi розумiєте, не полiтаєш... Та й ранньої весни -- теж. А сьогоднiшня нiч видалась напрочуд теплою. От ми й вилетiли, навiть не змовлялися мiж собою.

Небо, поцятковане зiрками, з радiстю прийняло нас, i здавалося, прохолоднi й колючi зорi лоскочуть нашу шкiру. Яскравi, барвистi, вони заклично миготiли до нас, нiби гукали: "Пiднiмайтеся вище, сюди!.."

I ми пiднiмалися, вище та вище...

Ми були самi на все небо.

Та й звiсно -- птахiв о такiй порi не зустрiти: вони давно поховалися попiд дахами, повмощувались у гнiздах -- i солодко сплять, дивляться сни про пташенят, що скоро повизирають iз теплих яєчок i невдовзi стануть на крило.

Так що лише зiрки бринiли навколо нас.

I це зоряне мереживо манило нас, кликало -- летiть! I ми летiли!

-- Здорово! -- пошепки мовив Iгор.

-- Здорово! -- погодився я, i ми наддали швидкостi.

Ми долетiли майже до кiнця нашого провулка, коли раптом помiтили, що хтось летить назустрiч.

"Невже Наталка?" -- подумав я. Ми з Iгорем помчали навперейми.