Це враження створювали гакуватий ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, нижня щелепа, різко випнута вперед, наче в бульдога, і пишні сиві вуса, розпростерті над ротом, немов два яструбині крила. А якщо дивитися спереду, обличчя його випромінювало добродушність, прихильність до витриманого вина, задушевних розмов, післяобідньої дрімоти і повагу до чистого, без єдиної порошинки, мундира. Спочатку Лівіо остерігався його, потім, долаючи страх, став забалакувати з ним, навіть просив сигарету. Марко Монтано пригощав його охоче, пропонував узяти «про запас», але Лівіо вдавав, ніби ображався, і запевняв, що дорогою додому купить кілька пачок «Кенту» або «Мальборо», якщо не забуде, і завтра обидва куритимуть тільки його сигарети. Але щоразу він забував, і це завтра досі так і не настало.

Ми вже казали, що Лівіо Перетті налетів на Монтано, наче вихор, але тут трохи затримаймо дію, щоб сказати ще кілька слів про найпоказнішого з охоронців музею Бор-гезе. Атож, він був найпоказніший — чи не головна його прикмета. А для нього самого найголовніше починались і закінчувалося в стінах музею. Поза цими стінами відбувалися хтозна-які бурхливі події, екстремісти кидали бомби, марксисти влаштовували багатолюдні демонстрації, ліра стрімко падала, бензин і макарони нестримно дорожчали, але для Марко Монтано все це діялося немовби з якомусь іншому світі. Він не хотів нічого знати про цей інший світ. У музеї, хвалити бога, ще не кидали бомб, відвідувачі не влаштовували демонстрацій протесту, автомашини в нього не було, а тому не обходило і подорожчання бензину. Ціни на макарони та інші смачні речі знай підскакували вгору, але це його не бентежило, бо через війну та деякі інші події він не влаштував свого родинного життя, і зарплати йому вистачало. Вистачало її на дві великі порції макаронів (одну з м'ясом, другу з томатною пастою) щодня й на дві склянки доброго вина, випиті в обід і на вечерю. Навіть міг би відкласти якусь копійчину, якби не було в нього непутящого небожа.