Поки він обмірковував, яку лінію поведінки обрати, молодик, замість дивитися на нього, втупив погляд у коридор, де містилася адміністративна частина.

— Синьйор директор тут,— сказав Монтано. І, щоб задобігти якійсь прикрій помилці, поквапився попередити: —

Але синьйор директор приймає відвідувачів з одинадцятої години.

— Так! — вигукнув Лівіо Перетті й, не пояснюючи, який зміст вкладає у цей значливий вигук, повернув ліворуч і, наче здутий вітром, помчав до склепистого коридора.

Там при вході, облицьованому плитками з білого мармуру і прикрашеному двома старовинними бронзовими канделябрами, були двокрилі червоного дерева двері директорського кабінету.

Монтано спам'ятався, коли Лівіо Перетті уже простягав руку до масивної бронзової ручки. Він ступив два нерішучих кроки й остовпів: Лівіо Перетті влетів у кабінет директора. Влетів, не постукавши, і грюкнув за собою дверима.

— Свята Маріє! — заволав Монтано в душі.— Хіба так заходять у директорський кабінет!

Роберто Тоцці, директор, у цей час снідав. Худорлявий і делікатний чоловік, з посрібленим волоссям, розумним обличчям, довгими й тонкими пальцями піаніста, розщібнув на своєму письмовому столі елегантну валізку-дипломат, вийняв поліетиленовий мішечок з вареною картоплею і почав ліниво жувати. Сніданок Роберто Тоцці ніколи не відзначався особливою розкішшю, але цього ранку він здавався не гідним навіть охоронця музею третьої категорії. Проти сніданку Монтано, охоронця музею першої категорії, він був просто жалюгідний. Монтано з'їдав на сніданок миску капусняку з ковбасою і порцію смаженого лосося, а в четвер та неділю додавав до цього основного меню або сто грамів бринзи, або чверть смаженого курчати з картоплею — просто люкс, надто коли згадати неодмінну склянку червоного вина. Що вдієш: Монтано любив попоїсти всмак і цього не приховував, іноді навіть нарікав на цю свою пристрасть, бо знав, що надмірне захоплення їжею веде до непоправної біди як на цьому, так і на тому світі.