Над морем залягла імла. Плюскотіли хвилі. Ось одна з них — білогрива, лагідна — підкотилася аж до ніг… І раптом Лимаря охопила неймовірна жадоба життя. Коли б тільки звільнити руки! Він зумів би дати чосу оцим двом, навіть озброєним!.. Чи, може, стрибнути у хвилі, пірнути і пливти під водою скільки духу?.. Але знов: куди попливеш із зв'язаними руками?

Лимар озирнувся. Просто на нього дивилося мовчазне дуло автомата.

— Хлопці, — жагуче зашепотів Лимар. — Не вбивайте! Я теж був солдатом. Вас захищав. Москва… Сталінград… Берлін..

Автомат здригнувся. Лимар ступив крок уперед.

— Хлопці, ми за мир… Москва…

Другий матрос, що стояв біля поручнів, жадібно курячи цигарку, раптом кинув її геть, підійшов до першого, поклав руку на автомат і щось заговорив — швидко, схвильовано. Лимар зрозумів тільки одне слово: «Сталінград». Старший заперечував, але невпевнено. І тоді перший рішуче підійшов до Лимаря, гострим матроським ножем перетнув мотузок на його руках, поклав йому той ніж на долоню, легенько штовхнув у плече й показав пальцем кудись у темряву:

— Малайя!

В ту ж мить Лимар слизнув у воду, пірнув і виринув аж ген далеко від того місця. А ще через секунду пролунала автоматна черга. Трасуючі кулі летіли високо над ним, на захід, до берегів Малайї, і в той же бік вказував рукою невідомий матрос, коли підводний човен, набираючи швидкості, пішов своїм шляхом.

Ось уже й розтанув у імлі силует субмарини. Людина в морі лишилася одна — за десятки кілометрів від суходолу.

Один у морі — це страшно! Але цей одинак не боявся: тепер він тримав свою долю у власних руках.

Міцно стискаючи ніж, — свою єдину зброю, — Лимар плив і плив… І так само неквапливо котилися й котилися нескінченні плюскітливі хвилі Південно-Китайського моря.