Професор Харвуд найняв їх як висококваліфікованих інженерів-радіотехніків, а доводиться виконувати обов'язки звичайних лаборантів… Звідкись приходять дуже короткі радіохвилі, їх треба прийняти, посилити, записати на спеціальну плівку, а потім за першою вимогою відіслати кудись високочастотним кабелем… Що це — дослідження новітнього радіолокатора?.. Ні схема, ані принцип роботи непридатні для цього… Якесь «проміння смерті»?.. Дурниця, безперечно… Але чому ж Гаррі, завжди такий витриманий і спокійний, перетворився на істеричку?.. То йому вчувається стогін, то біль пронизує різні частини тіла. А сьогодні, — навіть збагнути важко! — після уявного спалаху світла він осліп…

Джек так замислився, що зовсім забув про інтегратор. Телефонний дзвінок примусив його зірватися з місця.

— Так, так, містер Харвуд!.. Не спав, містер Харвуд… Гаррі захворів, містер Харвуд… Такого більше не буде — сидітиму біля апарата…

Джек поквапно витер спітнілу лисину й кинувся до приладу. Касету він замінив легко, але настроїти інтегратор не вдавалося. Коли засвітилася табличка: «Запис!», Джек все ще порався з реостатом.

Тихо дзижчав мотор. На екрані ворушилась хвиляста лінія. І раптом один із вигинів цієї лінії підскочив угору гострим шпилем і затремтів, розпадаючись на дрібнісінькі язички. Водночас почувся стогін.

— Що це?.. — Джек стурбовано подивився на Гаррі. Той уже заспокоївся й хропів уві сні. А стогін все посилювався, і не вдавалося встановити, звідки він долітає: його було чутно одночасно з усіх боків. А в мозку у Джека виникали якісь незрозумілі тривожливі слова, перебігали невиразні видіння, неспокійно й уривчасто стукало серце.

Джек заплющив очі й потер лоба. Він тепер починав розуміти Гаррі: дивні позасвідомі думки паралізували волю, знесилювали тіло. Чомусь захотілося одсмикнути ліву руку — Джек відчув, що її ніби вогнем обпекло.