Людей було мало, по одному біля кожного віконця. Стьопки не було. Справді-бо, на біса йому ця пошта. Хтось оглянувся на мене. Довелося для конспірації купити листівку за три копійки. Від бар’єра я побачив, що обидва поштарі на місцях: один сидів за столиком із табличкою “Начальник відділення зв’язку”, другий працював за апаратом, що тріскотів, як кулемет. Поряд із віконцем, де продавали листівки, висіло оголошення, написане червоним олівцем: “Оголошення!!! До 16.00 сьогодні міжміський телефон не працюватиме — лінію поставлено на вимірювання”. “Як вони її вимірюватимуть, ту лінію? І як її можна “поставити?” — подумав я, взяв свою листівку, і тут мені назустріч відчинилися двері й увійшов Федя-гітарист. Листівка вислизнула у мене з рук і відлетіла в куток, до урни…

Я не поспішав підняти листівку. Носком черевика загнав її під урну і, крекчучи, почав вивуджувати, зім’яв, звичайно. А Федя з своєю невідразливою усмішкою, присунувся до віконця й попрохав своїм чудовим баритоном:

— Тамаро Юхимівно, півдесяточка конвертів авіа дайте щедрою рукою!

Та, певно ж, заусміхалася. Я підібрав листівку і з придуркуватим виглядом почав підходити до усміхненої Тамари Юхимівни, а Федя, ставши в граціозній позі, заливався далі:

— Погода — душа співає, а ви тут сидите, не жалієте своєї молодості… — і всякі такі нісенітниці.

Аж дивно, як швидко я його зненавидів. Дві години тому я дивився на нього із захопленням, — аякже, Федір Кисельов, перша гітара в місті, тьху ти! Сур щойно сказав, що Кисельов йому подобається, а зараз тривога, тому “подобається” Сура слід вважати за наказ.

Розумієте, до чого треба очманіти, щоб такі думки бралися в голову?

— А, пацан! — сказав Федя. — Тримай цукерку.

Він витяг із правої кишені карамельку “Казка”. На обгортці худий рожевий кіт із чорним бантиком на шиї й чорними лапами. Всередині — справжня цукерка. Я розгорнув її, але не їв. Купили вони цукерок усе-таки! Навіщо?! От чортівня!