Сонця на галявині не було. Крізь гущавину пробивалися лише вузькі смужки променів, і перш за все я побачив, як у цих смужках золотими монетами сяють ранні кульбаби. Дві пари ніг крокували просто по кульбабах.

— Ну от, друже мій механіку, — промовив Федя. — Бачиш он пень?

— Бачу. То й що?

— Та нічого. Чудовий пень, можеш мені повірити.

— Пе-ень? — перепитав шофер. — Пень, кажеш… Так… Пень… — Він аж поперхнувся і заревів: — Ти на нього милуватися заманив мене… балалайко?

— А ти цить, — сказав Федя. — Тихше, механіку. Цього пеньочка вчора не було, ясно? Се ля ві.

— Ля ві? — верескливим голосом передражнив шофер. — Значить, я тебе довіз. А хто твою балалайку понесе? — загорлав він, і я швидко подався вперед, щоб побачити не тільки їхні ноги. — І хто тебе назад понесе?

Федя відскочив убік, і між ним та шофером опинився той самий пень. Шофер кинувся на Федю. Ні, він хотів кинутися, він пригнувся вже і раптом охнув, підняв руки до грудей і осів на кульбаби. Все було точнісінько так, як із тими двома, але вони встояли на ногах, а цей упав.

А втім, він одразу ж підвівся. Спокійно так підвівся і закрутив головою, оглядаючись. І гітарист спокійно дивився на нього, притримуючи свою гітару.

Я штовхнув ліктем Степана. Він — мене. Ми намагалися не дихати.

— Це красива місцевість, — мовив шофер, немов через силу добираючи слова.

Гітарист кивнув. Шофер теж кивнув.

— Я — Кут третій. Ти — Трикутник тринадцять? — запитав гітарист.

Шофер тихо засміявся. Вони й говорили дуже тихо.

— Атож, — сказав шофер. — Жолнін Петро Григорович.

— Знаю. І де мешкаєш, знаю. Слухай, Трикутнику… — Вони знову заусміхалися. — Слухай… Ти водій. А тому план ми поміняємо. Я ще не встиг доповісти, але план, без сумніву, буде змінено…