— Вони — нас? І при нас усе говорили?

— Авжеж, — відповів Стьопка. — Вони навмисне. Щоб легше від нас відкараскатися, вони заходилися комедію грати. Чортівня!.. Щоб ми злякалися і втекли.

— Добре придумано, — мовив я. — Щоб ми втекли, а опісля всім роздзвонили, що шофер Жолнін — “Трикутник тринадцять”. Тоді всі знатимуть, що він божевільний або шпигун. Т-с-с!..

Ой, здалося. Ні кроків, ні голосів. Через дорогу, на обочині, стояла вантажна машина. Сонце підбиралося по колесу до напису “таксомотор”.

— Так, даремно втекли, виходить, — прошепотів Стьопка.

Даремно? Я здригнувся, наче від холоду. Все, що завгодно, тільки не бачити, як один хропе, відваливши щелепу, а другий говорить із затуленим ротом!

— Добрий мені слідопит! — пирхнув Стьопка. — Тремтиш, як цуценя.

— Ти сам чкурнув перший!

— Е, ні, брешеш. Я за тобою поповз. Та перестань тремтіти!

Я перестав. Кілька хвилин ми думали, мимоволі чухаючись.

— Ходімо, — промовив Стьопка. — Ходімо назад.

Я подивився на нього. Не розуміє він, чи що? Ці двоє нас приб’ють, якщо попадемося. А підкрадатися, не бачачи противника, — пропаще діло.

— Вони ж шпигуни, — сказав я. — Ми повинні повідомити про них, а ти на рожен пхаєшся. Чув — клички, паролі, “великий посередник”? А “коробки” — бомби, чи що? Треба в місто добиратися, Стьопко. Ти біжи, а я їх вистежу.

— У місто зачекаємо. Паролі… — пробурмотів Степан. — Навіщо вони сюди забралися? Припустімо, вся розмова була парольною. А місце що, теж парольне? Хто їм заважав обмінятися паролями в машині?

— Гаразд, — згодився я. — Основне, щоб не вислизнули.

— У нього, гада, ларингофон, — сказав Стьопка. — Розумієш? У кишені передавач, а на горлі така штука, як у льотчиків, щоб розмовляти. Мікрофон на горлі. Чортівня! Кому він міг доповідати? Отже, або вони клоунаду корчили, або шпигуни. Здорово! І ми їх виявили.