З укритого гнізда в скалистій десь щілині

З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині -

З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,

Облетить світ, і аж о неба звід опреться,

І б'є важким крилом, де лиш сягнути зможе,

І зве: "Де правда та? Де ти, великий боже?

Всі зорі збігла я, атоми всі в природі

Перешукала скрізь, тебе ж спіткати годі.

В блакиті він завис недвижний, розпростертий,

Мов над життям грізний, невпинний образ смерти.

Здаєсь, що до небес він гвоздями прибитий,

Та чуєш, що він гнеть вниз вержесь- кров пролити.

Ти чуєш се, і жах тебе проходить зимний:

Таж над тобою тож завис беркут нестримний!

Він не хибне тебе, хоч як високо висить!

Чи много то ще хвиль тобі гуляти лишить?..

Ось рушив він. Пливе без маху крил в блакиті,

Мов човник Долі тче днів наших пасма скриті.

Спокійно колесить, знижаєсь, знов зриваєсь.

За хмару криється, в лазурі розпливаєсь.

Лиш острий крик його вістить, що він голодний!

Так в час тиші не раз прорветься плач народний.

І защемить в душах вельможних біль таємний,

Мов землетрясіння віщун, той грім підземний.

Я не люблю тебе, ненавиджу, беркуте!

За те, що в груді ти ховаєш серце люте,