I м'яке килимове покриття пiдлоги, i штори на вiкнах — усе було витримане в темних, приглушених тонах. Над округлим низьким столиком, бiля якого опустився у крiсло-вертушку Коваль, на регульованому шнурку звисав кулястий абажур. Одна стiнка була закрита лакованими стелажами, повними книжок. I здавалося, тiльки бiла гiпсова нiжка в такому ж бiло-нiжному черевичку, поставлена на високу дерев'яну рiзьблену пiдставку у кутку кiмнати та наклеєне у простiнку мiж вiкнами велике метрове фото голого дiвчатка були несподiваними тут i порушували строгий стиль оздоблення.

Коваль пiдвiвся з крiсла i, нечутно ступаючи по килимовому покриттю, пiдiйшов до вiкон, шибки яких мороз розмалював вiзерунками.

Незважаючи на те, що вiкно тривалий час було вiдчинене, важкий кислуватий дух — сумiш запаху спиртного, газу та iще чогось дуже в'їдливого — й досi не вивiтрився.

Полковник знову вiдчинив його. Тепер з висоти дев'ятого поверху йому побачилися однаковi, як близнята, прямокутники будинкiв, якi були зведенi у шiстдесятих — сiмдесятих роках, коли активно забудовувався цей почасти намитий днiпровським пiском мiкрорайон, що мав офiцiйну назву «Русанiвка», а серед людей — «Венецiя», бо являв собою острiв, оточений каналом i рукавом Днiпра. З вiкон було видно гострi верхiвки замерзлих тополь, що виладналися уздовж широкого, завдовжки мало не з кiлометр, що круто повертав вдалинi до Березнякiв, бульвару Давидова, зараз вкритого притоптаним снiгом. Ходили чутки, що й бульвар за проектом мав бути каналом, i тодi б на Русанiвцi головним транспортом, як i в справжнiй Венецiї, стали б гондоли з гондольєрами. Але це коштувало б дуже дорого, мiський бюджет не змiг собi таке дозволити, i по бульвару, так само, як i вулицею, уздовж протоки стали ходити по колу звичайнi крутобокi свiтло-коричневi «Iкаруси». I тiльки прогулянковi розмальованi човновi причали, якi щолiта пришвартовувалися на протоцi з обох бокiв Русанiвки, живили голубу назву «Венецiя», що так припала до душi мешканцям мiкрорайону та екскурсоводам.