— Нi, до кiнця ще не надрукувала. Щойно прийшла. Але залишилося небагато. До обiду виберу часинку i закiнчу, — вiдповiдала вона. А другий примiрник є…

— Дайте погляну, — попросив Павленко. — Менi Антон показував, але хочу ще раз глянути.

Коли Нiна подала вiддрукованi сторiнки, Павленко став швидко копатися в них. Руки у нього тремтiли, папка вислизнула, i аркушi вiялом розсипалися по пiдлозi. Нiна кинулася збирати їх, а Вячеслав Адамович тим часом схопив на столику уже надруковане командировочне посвiдчення i побiг до начальства пiдписувати. Бiльше цього дня вона його не бачила…

Але що ж їй сказав цей полковник?! Щось безглузде! Антон помер?! Яка дурниця! Її любий бiлявий Антон, її журавлик з'явився зараз перед її очi живим, радiсним, веселим, як завжди. Таким вiн був i вчора, коли принесла йому частину роботи. Чому ж сьогоднi їй сказали, що вiн загинув? Помилка!

Дурниця, дурниця, дурниця! I Павленко, вiд'їжджаючи у вiдрядження, нiчого поганого не сказав.

Адже вiн мав би знати, якщо, не дай бог… Та й коли ж могло таке статися?! Коли?! Учора увечерi вони усi разом бачилися… Через хвилювання Нiна нiяк не могла второпати, коли це було — «вчора» i що таке «сьогоднi». Усе переплуталося в головi… Нi, це брехня! вирiшила вона. Але такий статечний чоловiк їй сказав. Навiщо це було йому? Чому? Може, просто заарештували бiдолашного Антона. За що ж? Хiба що шиє чобiтки?

Павленко сьогоднi був розгублений, неврiвноважений. Але вiн такий завжди. Нервував, поспiшав. Якийсь наче сам не свiй. Певно, йому перепало вiд начальства, що завжди уникає вiдряджень. Та й взагалi цього Вячеслава Адамовича, цього: "Зрозумiйте мене правильно", нiколи не зрозумiєш! Але як вiн мiг не сказати їй, якщо не дай бог!.. Пожалiв її?