Василь Ферапонтович помiтив, що у нього вийшов невдалий каламбур, знiяковiв i замовк.

— Ах, Антон, Антон! — вигукнув вiн через декiлька секунд. — Просто не вiриться, що його немає. Були й у нього, звичайно, грiшки, як у кожної людини, тут i прогульчики, i запiзнення iз роботами, але все надолужувалось його життєвою активнiстю, його доброзичливiстю, готовнiстю допомогти колективу! Нам завжди його не вистачатиме…

— А не було у нього причин для самогубства?

— Та що ви, товаришу полковник! Я ж кажу: це була весела, життєрадiсна людина, з добрим таким, задьористим живчиком.

— Який-небудь стрес?

— Нi, нi!.. А втiм, — подумавши, додав Василь Ферапонтович, чужа душа — темний лiс… Може, щось особисте скоїлось?.. Та нi, не думаю… В iнститутi у нього загалом усе було як слiд, — повторив вiн.

— У вашiй лабораторiї атмосфера товариська?

— Аякже!

— Журавель i Павленко не сперечалися один з одним, не сварилися? Були у них конфлiкти?

— Ну, ми усi сперечаємось. Суперечки, як вiдомо, народжують iстину. У науцi змагання iдей, зiткнення поглядiв — рушiй прогресу. Хiба можна без суперечок?!

— Маю на увазi iнше, — м'яко пояснив Коваль. — Чи не помiчали ви мiж ними зiткнень, так би мовити, характерiв. Скажiмо, самолюбств, амбiцiй. Чи не було образ, кривд?

— Нi, що ви! — обурився Дейнека. — Павленко нiколи не ображався на зауваження Антона, навiть коли той кепкував з нього, жартома називаючи "мислячим равликом". Менi здається, що Вячеслав Адамович просто хоче жити як легше, не напружуючись. Наука йому, можливо, уявлялася таким собi оазисом серед бурхливого життя: спочатку емнеес, потiм кандидат або навiть доктор, потихеньку, легесенько, не кваплячись.