Коваль вiдклав папери. Те, що розповiдав завiдуючий лабораторiєю, було елементарно i хто знає, чи могло стосуватися справи, яка привела його до iнституту, але вiн зацiкавився, здавалося, простою технiчною проблемою, про яку розповiдав Дейнека.

— Цi втиснутi непомiтнi простим оком уламочки абразивiв, — говорив далi завлабораторiєю, — пiд час експлуатацiї машини в процесi тертя випадають, i пiсля них на поверхнi утворюються порожнинки, через якi витiкає, скажiмо, мастило. — Василь Ферапонтович схопив з столу чистий аркуш паперу i швидко накреслив двi притиснутi одна до одної площини, в тiлi яких в мiсцi прилягання понаставляв крапок, що мали означати найдрiбнiшi вкраплення абразиву. — Щоб уникнути цього, шлiфування деталей намагалися здiйснювати не грубо, рiзко, а багаторазово, поступово зменшуючи розмiр наждачного зерна, потiм пасти — i так аж до фiнiшної полiровки. Тобто прагнули створити iдеально гладеньку поверхню, якої можна досягти лише при тривалiй ручнiй обробцi. I все ж, Дмитре Iвановичу, течi, скажiмо, сальника в автомобiлi, уникнути не вдається, ви про це, звичайно, знаєте… Та це вже питання номер два, яке випливає iз загальної проблеми. Нею особливо заклопотанi експлуатацiйники… I ось, — завiдуючий лабораторiєю зробив багатозначну паузу, — на сцену виходить молодший науковий спiвробiтник нашого iнституту Антон Журавель, земля йому пухом.

Усе генiальне, як вiдомо, просте. Нiкому на думку не спало, а його раптом осiнило!.. От як буває, - з нотками заздростi у голосi промовив Дейнека. — У нас його називали "щасливчик Антон"… Та що я таке кажу! Який вже "щасливчик"! — зiтхнув Василь Ферапонтович. — Я не вповнi обiзнаний з розробкою Антона Iвановича, — перейшов знову на дiловий тон завлаб, — бо вiн не встиг подати роботу, а тiльки повiдомив про принцип винаходу.