— Що ти чуєш за запах?

— Спеції, переважно. Кава. Можливо, ще якийсь освіжувач повітря, я не певен.

— Ага-ага, я користуюся «Ґлейдом». Якраз через той, інший запах. Ти хочеш сказати, ніби більше нічого не чуєш?

— Йо, щось тут є іще. Схоже ніби на сірчаний дух. Нагадує мені палені сірники.

Воно мені також нагадало ядучі гази, які випускала моя родина після зготованих мамою з бобів суботніх вечер, але мені не хотілося про це говорити. Невже протиракова терапія провокує пердіння?

— Це сірка. І дещо інше, але й зблизька не Шанель № 5. Це запах фабрики, друже.

Чим далі, тим божевільніше, але я на це лише зауважив (делікатним тоном, гідним абсурдної вечірки з коктейлями):

— Справді?

Він усміхнувся знову, показавши ті провалини, де всього лиш учора були зуби.

— Щось ти занадто чемний, якщо уникаєш сказати, що Ворумбо було закрито ледь не за часів президента Рузвельта. Що фабрика фактично згоріла майже впень наприкінці вісімдесятих, і все, що там залишилося стирчати дотепер, — він кивнув великим пальцем собі за спину, — всього лиш фальшива фабрична крамничка. Стандартна приманка для зупинки подорожніх у туристичний сезон, точно така ж, як «Кеннебекська фруктова компанія»

— Я не збираюся нікого викликати, бо ти не божевільний. — Сам я цього не дуже був певен. — Проте тут усього лиш комора, і це правда, що фабрика Ворумбо за останні чверть століття не випустила й шматка тканини.

— Так, ти правий, нікому ти не подзвониш, бо я хочу, щоб ти віддав мені свій мобільний телефон, гаманець і всі гроші, які маєш в кишенях, включно з монетами. Це не грабунок; ти все отримаєш назад. Ти це зробиш?

— Скільки це забере часу, Еле? Бо перш ніж я зможу поставити останню крапку в класному журналі завершеного навчального року, мені треба перевірити ще кілька учнівських творів.

— Часу це забере, скільки ти забажаєш, — відповів він, — бо тут це забирає тільки дві хвилини.