Я взяв «Глоб», яка коштувала вісім центів, і вирушив у бік мармурового шинкваса з газованими водами, котрого в мій час не існувало. За ним стояв Френк Анічетті. Авжеж, це був він, той самий, аж до добре знайомих сивих пасом у нього над вухами. Тільки ця його версія — назвемо її Френк 1.0 — була не худенькою, а пухкенькою, і в біфокальних окулярах без оправи. Він також був вищим. Почуваючись чужинцем у власному тілі, я поковзом присів на один з високих стільців.
Він кивнув на газету:
— Цього достатньо чи мені треба ще націдити тобі якоїсь газировки?
— Будь-чого холодного, окрім «Моксі», — почув я власний голос.
На це Френк 1.0 усміхнувся:
— Облиш, синку. Скажімо, як ти щодо кореневого пива
— Гарно звучить.
Авжеж, це вже втішало. Глотка в мене пересохла, а голова пашіла. Почувався я, немов у гарячці.
— П’ять чи десять?
— Перепрошую?
— За п’ять чи за десять центів пиво? — він промовив це на мейнський манер: «пийвоа».
— О, за десять, я гадаю.
— Ну, а я гадаю, що ти гадаєш правильно. — Він відкрив холодильник для морозива й дістав звідти запотілий кухоль, розміром майже як глечик для лимонаду. Наповнив його з крана, і я почув запах кореневого пива, густий і дужий. Він змахнув піну з верху держаком дерев’яної ложки, а потім вже долив по вінця і поставив кухоль на шинквас. — Ось, маєш. За пиво й газету вісімнадцять центів. Плюс пенні для губернатора
Я подав йому одну з вінтажних доларових банкнот Ела, і Френк 1.0 відрахував мені решту.
Я сьорбав крізь піну на вершечку і чудувався. Пиво було… цільним. Наскрізь смачним. Не знаю інших слів, якими можна було б це краще пояснити. Цей вже п’ятдесят років неіснуючий світ тхнув гірше, ніж я міг собі уявити, але смакував набагато-багато краще.