Через два роки, в останній день навчального року, я сидів у тій самій учительській і продирався очима крізь купу фінальних есеїв відмінників мого семінару з американської поезії. Самі діти вже пішли, відпущені на чергові літні канікули, і я невдовзі збирався також зробити те саме. Але наразі мене цілком влаштовувало перебування там, де я сидів, насолоджуючись незвичайною тишею. Думалося, що перед тим, як піти, я, можливо, навіть почищу харчову шафку. Хтось же мусить це зробити, думав я.
Раніше того ж дня до мене підшкутильгав Гаррі Даннінг, це було зразу ж після класної години (яка виявилася доволі галасливою, як і всі заняття й лекції в останній день навчань), і простягнув мені руку.
— Я просто хочу подякувати вам за все, — мовив він.
Я посміхнувся:
— Ви вже якось робили це, я пам’ятаю.
— Йо, але це мій останній день. Я звільняюся. Тож я й хотів вам про це сказати і ще раз подякувати.
Я саме потискав руку Гаррі, коли повз нас пробіг якийсь хлопець — не старший за десятикласника, судячи зі свіжого врожаю прищів на його обличчі й пафосно-кумедного кущика під нижньою губою, що намагався виглядати борідкою, — мурмотнувши:
— Кульгає Гаррі-Шкряк по ой-вей-ню.
Я хотів було вхопити школяра, маючи намір примусити його вибачитися, але Гаррі мене зупинив. Його усмішка залишалася безжурною, легкою.
— Не варто перейматися. Я до цього звик. Це ж усього лиш діти.
— Так воно й є, — сказав я, — але наша робота їх навчати.
— Я знаю, що ви добре з цим управляєтеся. Але це не моя робота бути чиїмсь, яко-то-воно-у-вас-зветься — навчальним посібником. Особливо сьогодні. Я сподіваюся, ви дбатимете за себе, містере Еппінг.