Одного чудового вечора, 30 липня, тобто через три тижні після нашого відплиття, фрегат знаходився недалеко від мису Бланка, на відстані тридцяти миль під вітром од берегів Патагонії. Ми перетяли вже тропік Козерога, і тепер на відстані менш ніж сімсот миль на південь перед нами відкривалася Магелланова протока. Ще тиждень — і «Авраам Лінкольн» борознитиме води Тихого океану.

Я і Нед Ленд сиділи на юті

— А що, Неде, невже ви не вірите в існування величезного кита, якого ми переслідуємо? Чи маєте ви якісь особливі причини не вірити?

Гарпунник мовчки дивився на мене кілька хвилин, перш ніж відповісти, потім звичним жестом руки провів по широкому лобі, заплющив очі, нібито зосереджуючись, і сказав нарешті:

— Мабуть, маю, пане Аронакс.

— Однак, Неде, ви, як гарпунник за професією, який уже не раз мав справу з великими морськими ссавцями і уява якого може легко сприйняти гіпотезу про велетенських китів, ви менше, ніж хто інший, повинні були б сумніватися за таких обставин.

— Отут ви помиляєтеся, пане професоре, — відповів Мед. — Якщо невіглас вірить у незвичайні комети, що перетинають простір, або в існування допотопних чудовиськ, які живуть усередині земної кулі, то це ще сяк-так; але ні астроном, ні геолог не повірять цим казкам. Так і китолов. Я переслідував багато китоподібних тварин, загарпунив велику кількість їх, багатьох з них убив, проте, хоч які вони були великі й сильні, ні їхні хвости, ні їхні бивні не в змозі були пробити обшивку пароплава.

— І все ж, Неде, розповідають, що зуб нарвала пробивав наскрізь великі судна.

— Дерев’яні, можливо, — відповів канадець, — але й цього я ніколи не бачив. Отже, поки сам не пересвідчуся, я заперечуватиму, що кити, кашалоти або нарвали спроможні на подібні дії.

— Послухайте, Неде…

— Ні, пане професоре, ні. Все що вам завгодно, тільки не це. Можливо, велетенський спрут…