Майнула проста, але щаслива думка — треба негайно ж запалити мою ацетиленову лампочку. І так, з сліпучим світлом, ми влетіли в печеру.

Успіх був надзвичайний. Побачивши сяйво, не тільки мої вісім ведмедів сіли навпочіпки, але й увесь гурт у печері налякано замовк, зіщулився, шукаючи захисту, ховаючись по темних закутках.

Мене також заворожило те, що я побачив.

Я опинився немовби у велетенському храмі, вищому за церкву Святого Петра в Римі. Стінами, стовпами, стелею та підлогою цього храму був блискучий лід. При світлі моєї лампи здавалося, що вся ця будова — срібна, а затінені місця в ній блищали смарагдом і ультрамарином. З височенної стелі — як глянеш, то паморочиться в голові — звисали крижані химерні бурульки, долі можна було розгледіти аркади чудернацьких склепінь, а вгорі, немовби мережаними карнизами, обіймали печеру незвичайно високі галереї. Посередині печери була прірва, од якої аж голова йшла обертом. Її перетинала кришталева крижана доріжка, схожа на Чортів міст. Задню стіну закривали сліпучобілі заслони з крижаних бурульок, кожна з яких завбільшки з смерековий стовбур. У глибині печери стояв, наче на вівтарі, велетенський ідол — обгризений скелет прадавнього слона.

Ведмеді обдерли з нього тільки м'ясо — з кістками впоратися не змогли.

Над цим ідолищем звисав примерзлий до блискучої стелі двадцятисажневий плезіозавр — панцирний крокодил з довгою лебединою шиєю, стозубою щелепою і гострим хвостом. Лід посріблив і його.

Не дивно, що це видовище приголомшило й самих ведмедів. Чудове, величне вражає й тварину, А ведмеді досі жили тут у темряві, тільки нюхом відшукуючи скарби печери.

А які величезні були ті скарби!

Довкола з кожної стіни крізь лід окреслювалися контури найдивовижніших прадавніх тварин (яких не відшукаєш у жодній класифікації). Тіла їх заховані в льоду — назовні стирчать тільки страхітливі голови.