Мій вельмишановний друг, штабний лікар Кепеш, у одній цікавій лекції довів, що дикі гуси належать до тих пристрасних мандрівних птиць, які нишпорять по всіх країнах світу. Нерідко тих самих диких гусей, що їх сполохав на околиці Балатону

Доктор Смолліс відразу второпав, у чому справа. Ця дика гуска — поштова. А ті бурі, немов забруднені, плівочки, вкладені в пір'яні цівки, не що інше, як тоненькі листки колодію, на яких сфотографовано якийсь документ.

Вченому-природознавцю не важко було, за допомогою мікроскопа, перенести текст на білий папір. Та яким був розпач Смолліса, коли він не зміг упізнати в документі мови жодного із знайомих йому народів.

«Можливо, це одна з мов Індії, — вирішив доктор Смолліс. — Такі довгі слова складають тільки в Східній Індії».

Доктор Смолліс переписав усі записки й переслав їх Науковому товариству в Калькутті, а крім того, мовознавчим товариствам у Мехіко і Ріо-де-Жанейро. Та вони теж не змогли розшифрувати документи й переслали їх іншим науковим товариствам. Так опинились ці таємничі записки в Пекіні, Санкт-Петербурзі і, нарешті, в Гельсінгфорсі. А з Гельсінгфорса, з огляду на спорідненість фінської та угорської мов, їх направили в Будапешт. У Будапешті ці документи потрапили в редакцію газети «Гон»

Редакторів у цій редакції було завжди багато, і кожний на чомусь розумівся. Були такі, що знали по-англійськи, по-французьки, по-польськи, по-італійськи, по-іспанськи, по-грецьки, по-турецьки, по-персидськи — не полічиш навіть, з кількома мовами вони були обізнані, однак мови тих записок ніхто не розумів.

На щастя, тут працював один чоловік, якого звали Шандором. Він був найпотрібнішим членом редакції, бо подавав найбільше рукописів. Без нього навіть не можна було почати редагування номера.