Повітря було лагідне. Я догадувався, що спускаюся в тунель, який веде в глибоку печеру. При світлі шахтарської лампи я побачив, що з стелі звисають вапнякові сталактити. Далі йти не наважився і за допомогою мотузки видряпався назад у льодову печеру.

Отже, я дізнався, що з цієї печери можна дістатися в іншу. Нова печера дуже простора, подібна до тієї, що в Трансільванії біля Гомород-Алмаша. А печера біля Гомород-Алмаша складається з тридцяти великих печер і тягнеться на цілі дві милі. Мені треба було забезпечити себе харчами й всім необхідним знаряддям, щоб вирушити в похід по скелях.

Бебі я не говорив нічого, хоч вона так розумно поглядала на мене своїми зеленими очима, наче питала: «Ти покидаєш мене?» Я ж думав, що неодмінно повернуся сюди. Адже тут я залишав цілий склад.

Ладнаючись у путь, я прив'язав до чобіт кішки, взяв з собою гак і залізний кіл, до пояса причепив кайло і прив'язав до спини мотузяну драбину. Шубу я скинув з себе вже при вході в тунель. Чіпляючись за мотузку, яку закріпив нагорі до льодового стовпа, я обережно спустився в глибину. З тунелю добрався до штольні, що проходила через вапнякову скелю. Вздовж штольні дзюркотів білий, наче молоко, струмочок, який ніс талі води з верхньої печери. Шахтарі таку воду називають гірським молоком.

Молочнобілий струмочок невдовзі зник у боковій прірві, а штольня звідси пішла стрімко вгору. Грунт її уже не був ковзким. У бокових стінах штольні я розпізнав породу силурійської системи. На цьому місці мій термометр показував вісім градусів тепла.

Компас показував, що штольня простяглася в північно-західному напрямку, тобто в напрямку долини, яка лежала за горою Ціхі.