Я вийшов на палубу, відчуваючи себе захищеним шубою, яка була покроплена хлороформом.

Дикі звірі кинулися до мене з усіх боків. Та як тільки наблизилися, почали хитатися й падати. Ведмежий володар жахнувся, побачивши, що придворні поводяться зі мною так боязко. Він сам кинувся, щоб роздерти мене зубами, та раптом хитнувся і, коли б не обійми його дружини, простягся б на палубі. А так вожак лише гепнувся на корабельне мотуззя, що лежало під щоглою. Ведмедище сидів тепер на канатах, мов на королівському троні, поклавши голову на коліна Бебі.

Я швиденько вийняв з кишені шуби сопілку, бо знав, що голос цього інструмента подобається ведмедям, і почав вигравати сумну пісеньку. На звук сопілки ведмеді почали прокидатися, а володар, якого я назвав Марципаном, спершу притупував лапами, потім почав похитувати вухами в такт пісеньки, а далі підстрибнув і пустився в танок на двох задніх лапах. За його прикладом закружляла в танці вся придворна громада і танцювала без упину, поки я вигравав. Потім ведмеді підійшли до мене з поздоровленнями й, коли б мали хвости, то й ними помахували б вдячно. Ведмежий володар так розчулився, що обійняв мене, аж ребра мої затріщали (на цей час хлороформ уже вивітрився з моєї шуби). Ведмедище посадовив мене на мотузяний престол, сам сів з одного боку, з другого примостилася Бебі.

Але я не звертав уваги на ці ознаки доброзичливості — я ламав собі голову над розв'язанням практичного питання. Я міркував так: ці тисячі білих ведмедів не можуть тут, на Північному полюсі, жити самим лише повітрям. А тварини, м'ясом яких вони могли б поживитися, рідко потрапляють у ці краї. Правда, щороку три місяці ведмеді бенкетують — китолови кидають тут м'ясо виловлених китів. Але що ж вони їдять протягом останніх дев'яти місяців року?