Відомо, що корабель «Тегетгоф» застряв у верховинах великих криг, заввишки з гору. Корабель стирчав носом догори, і палуба утворила схил, по якому легко можна спуститися на санках. Від корабля до підніжжя льодової гори вже були прокладені вузенькі доріжки. По них не важко вести санки, тільки треба, щоб хтось сидів спереду й кермував ногами.

Я знав, що ведмеді, як і мавпи, всім цікавляться, все наслідують, і тому був переконаний, що коли почну спускатися на санках з корабля, то мої співвітчизники зразу ж теж посідають у сани. Так і сталося. Тільки-но сани рушили, як на першому ж повороті за кораблем у них уже було повно ведмедів. Володар сидів позаду мене, схиливши голову на моє плече, а Бебі аж мурчала, захоплюючись швидкою їздою.

На рівнині сани зупинилися. Володар подумав: це тому, що набралося забагато пасажирів, і кількома ляпасами зігнав з саней своїх підданців.

Я стежив, котрий саме ведмідь діставав ляпаса від Марципана. Того і я хапав за вухо, брав нагайку і добре нею шмагав. Коли ведмідь смирнів, я одягав йому на шию упряж, у яку звичайно впрягають собак. Так мені вдалося впрягти у сани вісьмох чудових ведмедів. Я плигнув на сани, ляснув батогом, і вісімка вихором помчала нас льодовим полем. Король від радості аж ревів, а Бебі підстрибувала в санях і задоволено скавуліла.

Решта ведмедів бігла за нами — хто наввипередки, хто позаду за саньми — немов почесна варта.

Мої сподівання, що ведмеді домчать сани до своєї домівки, справдилися. З швидкістю двадцять англійських миль на годину ми наближалися до миса Ціхі. Це добра прикмета. Виходить, що скарби Землі Франца-Йосифа лежать на угорській території.