— Нічого більше не знаю,— промовив Монтеґ, поклавши в рот снодійну таблетку. Вона повільно розтала на язику.

Вранці о дев’ятій Мілдред уже не було в ліжку.

Монтеґ квапливо встав,— серце шалено калатало,— пробіг через передпокій і зупинився на порозі кухні.

Грінки вистрибували із срібного тостера, павуча металева лапа підхоплювала їх і кидала в розтоплене масло.

Мілдред дивилась, як грінки падають до її тарілки. В її вухах щільно сиділи електронні бджоли й без угаву дзижчали. Нараз вона підвела голову, побачила Мон-тега й кивнула йому.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він. За десять років користування радіовтулками «черепашка» Мілдред навчилася читати по губах. Вона знов кивнула, вклала свіжу скибку хліба в тостер. Той клацнув.

Монтеґ сів.

— Ніяк не втямлю, чого це мені так хочеться їсти,— сказала дружина.

— Ти...

— Я страшенно голодна.

— Учора ввечері...— знову почав він.

— Я погано спала. Жахливо почуваю себе,— мовила вона.— Господи, як хочеться їсти! Ніяк не збагну, чому...

Вона неуважно дивилася на його губи.

— Що було вчора?

— Хіба ти не пам’ятаєш?

— А що? Була пиятика, чи що? Я ніби з похмілля. Боже, яка я голодна! А хто в нас був?

— Кілька чоловік,— відповів він.

— Так я й думала.— Мілдред прожувала грінку.— Болить шлунок, а їсти хочеться страшенно. Сподіваюсь, я вчора не наробила дурниць?

— Ні,— тихо відповів Монтеґ.

Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту маслом грінку. Він вдячно взяв її.

— У тебе теж поганенький вигляд,— зауважила дружина.