— Ні, — тихо відповів Монтег,

Тостер простяг йому павучою лапою просякнуту маслом грінку. Він вдячно взяв її.

— У тебе теж вигляд не дуже, — завважила дружина.

У другій половині дня падав дощ, весь світ ніби затягло тьмяно-сірою запоною. Монтег стояв у передпокої, пришпилюючи до куртки значок, на якому палала жовтогаряча саламандра, а тоді довго й замислено дивився на вентиляційну решітку. Його дружина, відірвавшись од сценарію, який читала в телевізорні)! кімнаті, зпрнула на нього.

— Чи ти ба! — мовила вона. — Чоловік думає!

— Так, — відказав Монтег. — Я хотів поговорити з тобою. — Він помовчав. — Учора ти випила всі пігулки з цієї пляшечки.

— Не може бути, — здивовано відповіла вона.

— Пляшечка порожня.

— Та не могла я нього зробити. Навіщо? — повторила дружина.

— Може, ти проковтнула дві, а потім забула і взяла ще дві, знов забула й прийняла ще дві, а вже тоді, одурманена, ковтала одну за одною, аж поки проковтнула тридцять чи сорок — усі, скільки їх було в пляшечці.

— Дурниці! Навіщо це мені робити?

— Не знаю.

Вона відверто чекала, поки він піде.

— Не зробила б я цього, — повторила. — Ніколи б не зробила.

— Нехай буде по-твоєму, — відповів Монтег.

— Хай буде. — Вона знов узялася читати сценарій.

— Що сьогодні по телебаченню? — стомлено запитав він.

Цього разу Мілред навіть не підвела голови.

— П’єса з розгортанням на чотири стіни. Починається через десять хвилин. Сьогодні вранці я поштою одержала свою роль. У сценарії бракує однієї ролі — це нова ідея. Хатня господарка, тобто я, має виконувати оту роль. Коли треба подати репліку, якої нема в сценарії, всі дивляться на мене з трьох стін, і я промовляю цю репліку. Ось, наприклад, чоловік каже: “Що ти про це думаєш, Гелен?” — і дивиться на мене, а я нібито сиджу отут, у центрі сцени, бачиш? І відповідаю… Стривай, що ж я відповідаю? — Вона почала водити пальцем по рядках сценарію. — Ага, я відповідаю: “По-моєму, це чудово!” І п’єса йде далі, поки він скаже: “Ти згодна з цим, Гелен?” Тоді знов я кажу: “Авжеж, згодна!” Хіба не цікаво, Гаю?