До Монтега долинали всі звуки, хоч він і заплющив очі, створивши цим нетривку перепону для них. Крізь повіки він бачив пожежну станцію, сповнену тиші, бачив сяйво міді та блискіт золотих і срібних монет на столі. А невидимі люди за столом зітхали, наглядаючи п карти, чекали. “…Година тридцять п’ять…” Голос годинника лунав так, ніби оплакував холодну погоду холодного ранку ще холоднішого року.

— Що сталося, Монтег?

Монтег розплющив очі.

Десь бурмотіло радіо, “…будь-якої хвилини може бути оголошена війна. Країна готова захищати свою…”

Пожежна станція здригнулася: над нею, перетинаючи чорне досвітнє небо, з монотонним свистом промчали ракетні літаки.

Монтег кліпнув. Бітті розглядав його, наче скульптуру в музеї. От зараз він підійде, доторкнеться до Монтєга, розгадуючи його провину, причини його страху. Провину? Але чим він завинив?

— Ваш хід, Монтег.

Монтег зирнув на цих людей, обличчя яких були обпалені вогнем тисяч справжніх і десятків тисяч уявних пожеж, що забарвили багрянцем їхні щоки, запалили їхні очі. Вони спокійно дивилися на вогники платинових запальничок, розкурюючи свої чорні люльки, які майже безперестанку диміли. Вугляно-чорне волосся, чорні, мов сажа, брови, чисто виголені, синюваті й водночас сіруваті, ніби притрушені золою, щоки — знак їхнього спадкового ремесла. Монтег здригнувся, вуста його розтулилися. Чи він бачив коли-небудь пожежника, який би не мав чорного волосся, чорних брів, вогняного лиця, чисто виголених і водночас ніби зовсім неголених щік? Ці люди — достоту його віддзеркалення! Невже в пожежники брали не лише за нахилом, а й за зовнішністю? Попелясті обличчя, стійкий сморід гару від люльок, що невпинно диміли. Ось підвівся брандмейстер Бітті, оповитий хмарою тютюнового диму. Розпечатав нову пачку тютюну — целофан затріщав, нагадуючії тріск багаття.