Поряд із філософом у Бредбері живе поет. І не тільки тому, що він пише вірші, видав їх кілька збірок. Його проза надзвичайно поетична, насичена яскравими метафорами, символами, а тому й дуже складна для перекладів на інші мови, Лірика, патетика, романтична іронія, сарказм, гротеск, притча — з таких різних елементів складається художня канва прози Рея Бредбері. Бредбері має дивовижну гуманітарну освіченість, широту культури справжнього сучасного інтелігента. Недаремно ж і не для ефектної пози називає він серед своїх улюблених письменників і Діккенса, і Шекспіра, і Марка Твена, і Мольєра, і Хемінгуея, і Томаса Вулфа, і Берпарда Шоу… Він однаково захоплюється Ель Греко і Моцартом, Гайдном і Тінторетто, демонстративно говорячи про своє антитехнократичне світосприйняття.
Наводячи імена своїх улюблених митців у статті “Радість писати”, Бредбері говорить: “Кожен із названих мною майстрів зумів ухопити краплю ртуті, мить життя, заморозив її навіки, спалахнувшії творчим полум’ям, показав на неї і вигукнув: “Хіба це не прекрасно?” І це справді прекрасно. Ви запитаєте, а до чого тут робота письменника?… А ось до чого: якщо ви пишете без захоплення, без горіння, без любові, то ви — тільки половина письменника. Це означає, що ви безперестанку оглядаєтесь на комерційний ринок чи прислухаєтесь до думки авангардистської еліти й тому не можете лишатися самим собою… Насамперед у письменника повинне бути неспокійне серце. Письменника має лихоманити від хвилювання й захвату…”