— Що це ти робиш?

Він з відразою подивився на підлогу.

— Ми разом з книжками спалили стару жінку.

— Добре, що цей килим миється. — Вона принесла швабру й заходилася витирати підлогу. — Вчора ввечері я була в Гелени.

— Хіба не можна дивитися виставу вдома?

— Звісно, можна, але іноді приємно піти в гості.

Вона вийшла до вітальні. Монтег чув, як вона співає.

— Мілред! — гукнув він.

Вона повернулась, наспівуючи й легенько клацаючи пальцями.

— Ти нічого не хочеш запитати про вчорашній вечір? — сказав він.

— А що таке?

— Ми спалили з тисячу книжок. І жінку.

— Ну?

Вітальня аж вибухала від оглушливих звуків.

— Ми спалили твори Данте, і Свіфта, і Марка Аврелія…

— Він європеєць?

— Здається.

— Радикал?

— Я ніколи не читав його.

— Звісно, радикал. — Мілред вертіла в руках телефонну трубку. — Ти що, хочеш, щоб я сама подзвонила брандмейстерові Бітті?

— Так, я ж сказав!

— Не кричи!

— Я не кричу. — Він підвівся в ліжку. Раптом його охопила лють і він, спаленівши, аж затрусився. Вітальня ревіла в спекотному повітрі. — Я не можу дзвонити йому. Не можу сказати, що я хворий.

— Чому?

“Тому що я боюся, — відказав він подумки. — Прикидаюся хворим, наче дитина, і боюся подзвонити, бо знаю, чим закінчиться ця коротка розмова: “Так, брандмейстере, мені вже полегшало. О десятій вечора буду на роботі”.

— Ти не хворий, — відказала Мілред. Монтег упав на ліжко. Засунув руку під подушку. Схована книжка була на місці.

— Мілред, що ти скажеш, якщо я тимчасово піду з роботи?

— Ти хочеш усе покинути? Після стількох 62 років? Лише тому, що якась жінка зі своїми книжками…

— Якби ж ти її бачила, Мілред!

— Вона ніхто для мене; хай би не тримала книжок. Вона знала, що за це доведеться відповідати. Ненавиджу її! Через неї ти хочеш піти з роботи, і не встигнеш оком змигнути, як нас викинуть на вулицю — і не буде нічого, ні будинку, ні роботи, нічогісінько!