Мілред узялася розправляти простирадло. Серце Монтега тьохнуло і завмерло, коли її руки торкнулися подушки. Нараз вона натисла йому на плече, щоб він трохи підвівся і дав їй змогу витягти подушку, збити її і знов покласти йому за спину. Може, вона скрикне й широко розплющить очі або просто, сунувши руку під подушку, запитає: “Що це?” — і зі зворушливою наївністю покаже сховану книжку.

— Термін навчання в школах скорочується, дисципліна знижується, філософія, історія, мови скасовуються, англійській мові й правопису надається дедалі менше уваги, зрештою, про них майже зовсім забувають. Життя коротке, отож треба перш за все працювати, а після роботи — розважатися досхочу. І навіщо навчатися чомусь іншому, крім уміння натискувати на кнопки, вмикати перемикачі, загвинчувати гайки і приганяти болти?

— Дай-но я поправлю подушку, — сказала Мілред.

— Не треба, — тихо відповів Монтег.

— Застібка-блискавка замінила ґудзик, і вже немає зайвої хвилини поміркувати про щось, одягаючись на світанні, цієї філософської і тому сумної години.

— Ну, будь ласка, — повторила Мілред.

— Іди собі, прошу, — відказав Монтег.

— Життя стає якимось великим блазнюванням, Монтег. Усе гримить, кричить, гуркоче! Бац! Бах! Трах!

— Трах! — вигукнула Мілред, смикаючи за подушку.

— Та дай ти мені спокій, ради бога! — люто крикнув Монтег.

Бітті здивовано втупився в них.

Рука Мілред застигла під подушкою. Пальці обмацували книжку, і в міру того як вона почала розуміти що це, цікавість на її обличчі поступилася надзвичайному подиву. Губи її розтулились, ось-ось вона запитає…

— З театрів треба викинути все, крім клоунади, а в кімнатах поставити скляні стіни, і хай на них виграють гарні кольори, наче конфетті, чи кров, чи херес, чи сотерн. Ви, звичайно, любите бейсбол, Монтег?

— Бейсбол — добра гра.

Тепер голос Бітті долинав ніби здалека, з-поза суцільної завіси диму.