Двері вітальні прочинилися — на порозі стояла Мілред. Вона поглянула на Бітті, потім на Монтега. Позаду неї на стінах вітальні шипіли й вибухали зелені, жовті й жовтогарячі фейєрверки під барабанний бій, гуркіт тамтамів і дзвін цимбалів. Губи Мілред ворушилися, вона щось казала, але через той шум годі було щось зрозуміти.
Бітті витрусив попіл з люльки на рожеву долоню і взявся його вивчати, ніби в ньому заховувався якийсь таємничий смисл, що його доконче треба розгадати.
— Ви повинні збагнути — наша цивілізація така величезна, що ми не можемо дозволити заворушень і незадоволень серед угруповань, які її складають. Запитайте самого себе: до чого ми найбільше прагнемо? Люди хочуть бути щасливими, чи не так? Хіба ви протягом усього життя не чули цього? Я хочу бути щасливим, твердять усі. Гаразд, а хіба вони нещасливі? Хіба вони не рухаються, хіба не розважаються? Ми ж усі для цього живемо, еге ж? Для задоволення, для приємних відчуттів. І ви повинні визнати, що наша культура надає нам такі можливості, і щедро.
— Так.
Мілред стояла в дверях, і Монтег по її губах міг здогадатися, що вона каже. Але він намагався не дивитися на її рот, боячись, що Бітті обернеться і все зрозуміє.
— Кольоровим не подобається книжка “Маленький чорний Самбо”. Спалити її! Білим не по собі від книжки “Хатина дядька Тома”. І її спалити! Хтось написав книжку про те, що вживання тютюну призводить до раку легень. Тютюнові фабриканти у розпачі! Спалити книжку! Безтурботність, Монтег, спокій.