— Шкода, якщо вас не буде, — замислено мовив Бітті, ховаючи люльку в кишеню.

“Я ніколи більше не прийду”, — подумав Монтег.

— Одужуйте і тримайтеся, — сказав Бітті.

Він повернувся і вийшов крізь відчинені двері.

Монтег бачив у вікно, як Бітті поїхав у своєму лискучому вогненно-жовтому з чорними, наче вугілля, шинами автомобілі, схожому на жука.

Крізь вікно видно було вулицю й будинки 8 рівненькими фасадами. Що то одного разу Клариса сказала про них? “Немає гайків. Дядько каже, що колись були ґанки. І люди, бувало, сиділи там вечорами, розмовляли, коли їм хотілося, а ні, то просто гойдались у кріслах-гойдалках. Сиділи собі й думали, розмірковували. Дядько каже, архітектори перестали будувати ґанки тому, що вони нібито псують вигляд будинку. Але дядько стверджує, що це тільки відмовка. Справжня причина значно глибша; вона полягає в тому, що небажано, аби люди отак сиділи, розмовляли, погойдувались і нічого не робили, — це, мовляв, неправильний, шкідливий спосіб життя. Люди надто багато спілкувалися. І в них був час думати. Тому ґанки вирішили ліквідувати. І садочки теж. Коло будинків уже немає садочків, де б можна було посидіти. А подивіться на меблі! Крісла-гойдалки зникли. Вони надто зручні. Треба, щоб люди більше рухалися. Мій дядько каже… дядько каже… дядько…” Голос Кларнеті замовк.

Монтег одвернувся од вікна й зирнув на дружину: та сиділа посеред вітальні, розмовляючи 8 диктором, який, у свою чергу, звертався до неї. “Пані Монтег”, — казав він, — і ще щось. “Пані Монтег…” — і ще якісь слова. Спеціальний прилад, який коштував сто доларів, автоматично підставляв її прізвище, коли диктор, звертаючись до своїх анонімних слухачів, робив паузу. Інший прилад відповідно коригував на телевізійному екрані порухи губ і лицьових м’язів диктора, щоб вони співпадали з вимовою прізвища господині. Цей диктор, безперечно, був друг дому, добрий друг. “Пані Монтег, подивіться, будь ласка, сюди!”