Дивитись, як вогонь поглинає речі, як воші чорніють і змінюються — особлива насолода. В кулаках — мідний наконечник брандспойта; величезний пітон випльовує отруйний гас; кров бухкає у скронях, а руки, що перетворюють на попіл подерті сторінки історії, здаються руками дивовижного музики, який диригує симфонію полум’я й горіння. Символічний шолом з цифрою 451 низько насунений на чоло; очі палають жовтогарячим вогнем при думці, що буде далі. Він натискає на запальник-і дім ніби підстрибує в жадібному пломені, що забарвлює вечірнє небо в червоне, жовте й чорне. Він сягнисто ступає крізь рій вогненних світляків. Йому нестерпно хочеться, як колись, у дитинстві, сунути в вогонь паличку з льодяником саме тоді, коли книжки, змахуючи, наче голуби, крилами-сторінками, вмирають на ґанку й на лужку перед будинком, злітають іскристими вихорами, а чорний від кіптюги вітер жене їх геть.

Він натер до блиску свій чорний лискучий шолом, дбайливо повісив куртку з вогнетривкої тканини, з насолодою помився під душем, далі, заклавши руки в кишені та насвистуючи, перетнув верхній повбрх пожежної станції й ковзнув у люк. Останньої миті, коли, здавалося, він розіб’ється, Монтег висмикнув руки з кишень і охопив мідну жердину, яка зі скрипом зупинилась, ледь його ноги торкнулися цементної підлоги першого поверху.

Він вийшов і нічною вулицею рушив до метро, де по підземному тунелю мчав безшумний пневматичний поїзд.