З дерев над ними з шурхотом падав сухий листяний дощ. Дівчина зупинилась і, здавалося, хотіла позадкувати, але натомість глянула на Монтега темними, сяйливими, жвавими очима, так ніби він сказав їй щось надзвичайно приємне. Але він лише привітався. Помітивши, що дівчина зачудовано дивиться на саламандру на його рукаві й на диск із феніксом на грудях, вій проказав:

— Ви, певне, наша нова сусідка?

— А ви, мабуть… — вона відвела очі від його професійних емблем. — Пожежник? — її голос завмер.

— Як дивно ви це сказали…

— Я… я здогадалася б навіть із заплющеними очима.

— Що, запах гасу? Моя дружина завжди иа це скаржиться, — засміявся він. — Його ніколи не можна цілком позбутися.

— Так, не можна, — мовила вона з якимось жахом.

Монтегові здалося, ніби вона кружляє навколо нього, обертає його на всі боки, легенько стрясає, вивертає кишені, хоч вона й не зрушала з місця.

— Гас, — проказав він, уриваючи задовгу мовчанку, — мені пахне як парфуми.

— Справді?

— Атож. Чом би й ні? Дівчина трохи подумала.

— Не знаю, — сказала вона, тоді озирнулась на тротуар, що вів до їхніх будинків. — Можна, я піду з вами? Мене звуть Клариса Маклелен.

— Клариса. А я — Гай Монтег. Ходімо. А чому ви так пізно блукаєте отут? Скільки вам років?

Вони йшли посрібленим тротуаром крізь теплу, але свіжу й вітряну ніч, у повітрі ніби віяло тонким ароматом абрикосів і полуниць; Монтег озирнувся і зрозумів, що це неможливо о такій порі року.

Була тільки дівчина, яка йшла поруч, у місячному світлі її обличчя сяяло, мов сніг. Монтег знав — вона зараз обмірковує, як ліпше відповісти йому.