Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри - вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися - зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.

Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент - мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою…

Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.

…репетую, як навіжений флагелант про свої гріхи.

… порвати це все на дрантя…

… заспокоююсь.

… сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.

… і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.

Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.

Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.

Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки залишились там, де й були - світ косив під константу, вдаючи, що нічого не змінилось.

“… Якщо не фокусувати зір на його фотці, він починає бавити своїм обличчям…” - Євка болюче примружувала й розкривала очі. - “Ага, стає навіть трохи страшно: диви, які очиська. І так темні, а тут ще й починають провалюватися…” Ось уже вони стали такими глибокими дірками, що пропалили книжку на 600 сторінок (де та фотка з ними була закладкою), пропалили Євці коліна, пропалили товсте крісло і паркет.