– - Та нафіга вони тобі - йди спати!
Не пішов. А нафіга йому спати? Даня видерся навулицю й відчайдушно помівся в незнайомому напрямку (він був уперше на Євчиній новій квартирі). Євка, як в дешевій мелодрамі, побігла за ним. Потім були сльози, нерви і дурні питання, що не мінялися вже протягом століть. Питання, чесна відповідь на які завжди зриває кришку з болю. І тоді його вистачає всім. Бери не хочу. Ой, як же тоді Даня хотів узнати правду, як він просив про це!
– Ну будь ласка, скажи мені, що відбувається. Хай все стане гірше, тільки хай не буде так, як зараз!
Євка замалим не повелася вже. Але стало розуму - чи то пак, перевірених життєвих позицій - все більш-менш зашифрувати. Згадалася колись почута у дитинстві фраза: «Правда - соціальний меч», який щось там усталене руйнує. Здається, добробут і спокій. Тож Євка вчасно промовчала, сказавши тільки:
– Так, думай про мене найгірше. Все, що ти про мене думаєш - все правда. І сестра твоя права, що я якась «непонятна», і в гості до неї я більш ніколи не піду.
Вони попрощалися наступного вечора на тролейбусній зупинці - Даня ледь не втратив поїзд. Але все обійшлося. Євка цинічно потисла руку своїй совісті, виділивши їй належний час, щоб помучила. Ну, є у совісті такий обов‘язок. А у людини є на нього право. Даня на останок сказав, що чекатиме Євку до смерті, Євка приїхала через два тижні. Даня знав (ги-ги, ворожка наказала), що проживе до 24 років. Євка казала, що він дурень і збиралася жити вічно. Обоє помилялися.