I ми не бралися б, якби знали. Але ви ж, Федоре Опанасовичу, постанову читали, щоб брали молодняк? I самi теж агiтували. От i виходить, хоч круть-верть, хоч верть-круть!.." Ну, що ти на це скажеш, - розвiв руками Полiщук. I в район зверталися, а нам у вiдповiдь: "У вас не гiрше з кормами, як у цiлому по району". Стали своїх заходiв вживати. Незасiянi клаптi землi по горбах, схилах Ворскли, обочини шляхiв дозволили людям викошувати, пустили пiд випаси. Це з одного боку. Шукаємо якихось резервiв, - говорив далi голова сiльради, - i з крадiжками боремося. А з другого боку, не забезпечувати постанову - теж злочин... Статтi тiльки такої у кодексi немає... До речi, - промовив потiшений знайомством з полковником Ковалем Полiщук, - я теж юрист, Дмитре Iвановичу, колишнiй... - зiтхнув вiн. - Було дiло.

Вiн помовчав, мiркуючи про щось своє, про давнi подiї в його життi, можливо, про те, чи варто ворушити минуле, але, мабуть, Дмитро Iванович здався йому людиною, яка зрозумiє його, i, поглядаючи на Коваля, який терпляче чекав, повторив:

- Так, Дмитре Iвановичу, юрист...

Вiн знову зробив паузу. Потiм додав:

- Закiнчив юридичний технiкум. Тодi, пiсля вiйни, кадрiв не вистачало - обрали суддею... i - вiн перебив себе, - гiрко згадувати... Було це в одному селi на Iвано-Франкiвщинi, тодi Станiславщинi. Час був повоєнний, голодний, жорстокий. За найменшу провину карали суворо. За жменю колоскiв з колгоспного поля давали по вiсiм рокiв... Вийшов такий закон у червнi сорок сьомого року. Ви, певно, його знаєте... Указ про карну вiдповiдальнiсть за розкрадання державного i громадського майна...

- Так, пам'ятаю, - кивнув Коваль, - вiн недовго протримався. У п'ятдесятих роках ним уже рiдше керувалися, а на початку шiстдесятих, здається, шiстдесят першого зовсiм скасували.

- Але це було на самому початку, У червнi закон вийшов, а вже у липнi я мав вести процес... I от я, молодий хлопчина, можна сказати, такий собi жевжик, виконую високу державну мiсiю.