Лiпшої нагоди для цього, нiж розмова з вiдомим полковником Ковалем, навряд iще раз трапилася б у Полiщука. Та й бесiдував так одверто не так для того, щоб вiдкритися розумнiй i чеснiй людинi, як для самого себе, для свого заспокоєння i утвердження у своїй правдi.
Та й Дмитро Iванович, у свою чергу, мiг би багато що розповiсти iз своєї практики Полiщуковi. I не про таку далеку давнину, як повоєннi перегини, а про ближчi часи, коли, обстоюючи справедливiсть, ставав на спiр iз своїм начальством або з прокуратурою. Практика показувала, i Коваль переконався в цьому, що в'язниця бiльше псує людину, особливо молоду, нiж виховує. Вiн дуже тонко вiдчував грань, що вiддiляє злочинця вiд незлочинця. I у кожному випадку, коли, караючи, можна було обiйтися без ув'язнення, прагнув цього добитися...
- Я розумiю вас, Федоре Опанасовичу, закон не повинен бути помстою людинi, як у тiй iсторiї, що розповiли ви, а тiльки торжеством справедливостi.
- Звичайно, мiг тодi або вiдмовитися вiд процесу, або виправдати багатодiтну матiр. Але прокуратура все одно винесла б протест... I не я, то iнший суддя... все одно... Тяжкий вирок їй був запрограмований тодiшнiм законом. А суддя тодi був тiльки механiчний виконавець. Єдине, що залежало вiд мене особисто, - пiклуватися про осиротiлих пiсля мого вироку дiтей, - говорив далi Полiщук. - Так я й зробив: їздив до них у будинок, допомагав чим мiг... Коли мати вiдбула строк - вона добре працювала, i їй скоротили по амнiстiї i забрала дiтей до себе, я став iнкогнiто, без зворотної адреси, надсилати їй грошовi перекази. Може, й небагато, скiльки дозволяла менi моя зарплатня. Я довго не одружувався, отже, не складало якихось проблем викроїти трохи для її дiтей iз свого бюджету. Надсилав, поки дiти виросли i стали на свої ноги... Я дiзнавався постiйно про цю сiм'ю, знав, якi у них статки, чого їм не вистачає...