На очах у жiнки з'явилися сльози. Губи її щось прошепотiли. Коваль здогадався - просила вибачення.

- Заходив того дня у хату хтось чужий? - спитав Олю.

Жiнка змайнула з вiй сльози:

- Не знаю. Не бачила... Ми дверi, як iдемо на роботу, не зачиняємо, тiльки на засувку беремо, та й дiти цiлий день на подвiр'ї гасають. I я того дня трохи поралася в хатi...

- Таки заходили, коли тебе вдома не було, бо iнакше як могли пiдкинути... Без замкiв тепер живемо, - впевнено повторив чоловiк, хоч слава про нашi Виселки колись була невесела, злодiйське село, казали i навiть дiвчат наших замiж не брали. Ви це, мабуть, теж пам'ятаєте, адже земляк наш... Та, виходить, не минулися у нас iще усякi пережитки та недожитки! - гiрко закiнчив вiн.

Пiдпригорщук говорив правду. Колись давно, до революцiї, на горбах попiд битим шляхом вiд мiстечка на залiзничну станцiю Лiщинiвку оселилося двоє циган, поставили такi-сякi халупки. Потiм бiля них побудувалися ще кiлька прийшлих, уже не циган, а людей хтозна звiдки, яких пригнало у цей теплий край лихо та бiда. Сюди, на родючi чорноземнi простори над Ворсклою, приходили вибитi з життя сiромахи i вiдчайдухи, енергiйнi i смiливi спритники. Люди казали, що виселчани тому поселилися близько Полтавського шляху, яким на ярмарки з усiєї губернiї їздять, щоб грабувати проїжджих купцiв. Та i до станцiї тут дорога якихось дванадцять верст. Коли якогось нечупару згадували або зуха, зальотника чи невiгласа, то казали, що вiн, певно, з Виселок.

Дмитровi Iвановичу згадалося дитинство, як лякали тими Виселками: "Не слухатимешся - вiддадуть на Виселки, а там - самi розбишаки та цигани, там як не послухаєш - заб'ють або ноги викрутять задом наперед, очi виколупають i посадовлять на базарi жебрати". I дiти нишкли, почувши таку погрозу. Коваль i сам коли хлопчиськом iшов дорогою до залiзницi повз Виселки, то оглядався з якоюсь особливою цiкавою настороженiстю, бо не раз чув страшнi iсторiї про виселчан, про рiзанину, убивства, шалену гульню.