Пiд час сiнокосу батько клав стоги. Стоги, вивершенi Василем Коваленком, стояли в плавнях гiнкi й рiвнi, як тополi. Коли восени їх починали звозити до колгоспних ферм, старий Коваленко мало не плакав.

Зараз же вiн нудьгував. Жнива ще не починалися. Сiно ще не висохло, щоб його складати в стiжки. Вiн не мав до чого прикласти свої руки, якi нiколи не були без дiла, i через те не мiг спокiйно всидiти на мiсцi. Учора ввечерi на нiч пiшов у сусiднє село до брата в гостi, а сьогоднi, бач, повернувся додому i прибiг у плавнi, мабуть, ворушити сiно.

- Здрастуйте, тату, - привiтався ще здалеку Андрiй. - Сухе вже сiно?

Вiн ждав, що батько засмiється, жартома вилає його i тодi стане казати, щоб вони облишили балки, а косили на буграх, де сiно вже горить. Але батько чомусь мовчав. Мовчав i дядько Архип.

"Що з ними? - подумав Андрiй, пiдходячи.

- Сiдай, Андрушо, - тихо сказав батько. Андрiй сiв, не перестаючи дивуватися.

- Таке дiло, Андрушо, - знову заговорив батько якимсь чужим голосом, нещастя в нас.

- Яке нещастя? - холонучи, спитав Андрiй. - Щось з мамою?

- Гiрше, - коротко видихнув батько.

- Що ж можу бути гiршого? - не зрозумiв Андрiй, який вважав, що найбiльшi щастя i нещастя передовсiм можуть бути зв'язанi лише з мамою або татом.

- Вiйна, - сказав батько, - вiйна почалася.

- Вiйна? Яка вiйна? З ким? - вигукнув Андрiй.

- Гитлер на нас напав, - промовив батько. Вiн сказав "Гитлер", i Андрiй подумав, до це слово якраз так i треба вимовляти, бо воно нагадує щось гидке, бридке й потворне.