Тепер було лiто. Соловейки вже давно замовкли. Ночi стали короткi й теплi. В такi ночi бiльше хилить до сну, нiж до спогадiв. Але капiтан дивився на того юнака в сiрому костюмi, i якась туга стискувала йому серце, i молодiсть, його власна молодiсть, раптом глянула на нього з отих вуглуватих, худих плечей, i його друзi ступнули з далеких-далеких рокiв i незримо стали поруч.

...Вони тодi ховалися з худобою в густих шелюгах на березi Днiпра. Коли з'явився перший пароплав, набитий нiмецькими солдатами, хлопцi думали тiльки про те, аби знайти густiшi кущi. Та ось найвiдчайдушнiший з-помiж них Петько Коваленкiв не стерпiв:

- Хлопцi, як же воно? Ми в себе вдома, а нiмець пре по самiй серединi Днiпра, а ми ховаємося?

- Що ж ти з тими чортами зробиш? - спитав хтось з пастухiв. - Аби хоч стрелити було чим...

- Стрелити! - перекривав його Петько. - А ти так спробуй!

I вiн спробував.

Прикотив з села передок од воза, приладнав до нього жерстяну трубу вiд "буржуйки", виставив свою "гармату" в кущах на виднотi, тодi зiбрав пастухiв з довжезними пугами i навчав їх ляскати водночас, так щоб здавалося в одне. Сам же, щойно з'явився ще один пароплав з чужоземною солдатнею, вихопив з-за пазухи дерев'яне калатайло, позичене у сiльського сторожа дiда Задорожного, i заторохтiв ним, як кулеметом. Нiмцi, забачивши в кущах "гармату", почувши "кулемет" i пострiли пуг-"гвинтiвок", забiгали по палубi, зчинили безладну стрiлянину, пароплав рiзко завернув до правого берега, сiв там на мiлину, а хлопцi заходилися вiд реготу, хвалили Петька за витiвку, роззухвалено вигукували:

- От би ще й пароплав затопити!

- Позганяти жолдашню в воду, а самим попливти!

- Ге, попливти! А хто рульовим?

- Хто? Та Петько ж!

- Змiг би, Петьку?

- Може, й змiг, чого там?

- А капiтаном?

- Може, й капiтаном...