В кiно Вилю Власев ходив не бiльше як один-два рази на рiк, i то тiльки в тих випадках, коли демонструвався iсторичний або науково-популярний фiльм. В театрi не бував iз студентських рокiв. Мав одну розвагу - грав у домiно з хазяїном квартири, i одну пристрасть - вiв детальнi записи в щоденнику про все, що вважав цiкавим i важливим у своєму життi.

Про Власева ще можна було сказати, що вдача в нього була вiдлюдкувата i молодих людей з гарячими серцями i буйною фантазiєю вiн не любив. До того ж вiн потай сподiвався, що його призначать на посаду начальника лабораторiї.

День був ясний, сонячний i теплий. Поки Вилю Власев спокiйно гортав сторiнки щоденника, iнженер Спиридонов кiлька раз похмуро пройшовся по кабiнету, розмахуючи руками, потiм зупинився бiля вiдкритого вiкна i задивився в далечiнь. На голубому, трохи блiдому небi сяяло яскраве полудневе сонце; стiни хат блищали i скидались на вiдполiрованi листи слюди. Повiвав теплий пiвденний вiтерець, i каштан, що рiс просто пiд вiкном, ледве погойдував гiллям, густо порослим великими свiжо-зеленими листочками.

Славi Спиридонов примружив очi, - останнiм часом вони в нього почали сльозитися вiд яскравого свiтла. Вiн перевiв погляд на крону каштана i мимохiть зiтхнув. Ним оволодiло почуття, що вiн замкнений в чотирьох стiнах свого робочого кабiнету, як пташка в клiтцi, i наповнило його душу досадою, якоюсь огидною гiркотою. Йому так хотiлося б вийти на вiльний простiр. Але очi в нього болiли вiд сонячного свiтла, а в кiнчиках пальцiв почувався якийсь терпкий холодок. Це були першi неприємнi ознаки старостi, першi сигнали про те, що вiдтепер про подорожi, табiрне життя можна тiльки мрiяти.

Та Славi Спиридонов не був сентиментальним. Ясно, що тепер вiн бiльше не зможе лазити по горах, а тiльки передаватиме свiй досвiд молодим, допомагатиме їм i житиме їх успiхами. Але вiн був завжди молодий серцем.