Девi кивнув:

- Пам'ятаю, але тодi ти був у лiкарнi...

- Так, так, це правда... - Вiн напружено думав про своє, стараючись знов не зомлiти. - Знаєш, що ми з тобою зробимо? Вiзьми великий рушник i розстели бiля мене, а я на нього перекочусь, i ми якось доберемося до лiтака. Згода?

- Я не зможу втягнути тебе в машину, - сказав хлопчик; в голосi його звучала туга.

- Е, що там, - сказав Бен, стараючись говорити якомога лагiднiше, хоч це було йому дуже важко. - Нiколи не знаєш, на що ти здатний, доки не спробуєш. Тобi, мабуть, пити хочеться, а води й немає, га?

- Нi, я не хочу пити...

Девi пiшов по рушник, а Бен сказав йому все тим же голосом:

- Iншим разом ми захопимо дюжину кока-кола. I льоду вiзьмемо.

Девi розстелив бiля нього рушника. Бен смикнувся, щоб перевернутись. Йому здалося, що в нього розiрвалися на шматки i руки, i груди, i ноги, але йому пощастило лягти на рушник спиною, упершись п'ятами в пiсок, i вiн не втратив свiдомостi.

- Тепер тягни мене до лiтака, - ледве чутно промовив Бен. - Ти тягни, а я буду вiдштовхуватись п'ятами. На поштовхи не звертай уваги, головне швидше дiстатись туди.

- Як же ти зможеш вести лiтак? - запитав його зверху Девi.

Бен заплющив очi, вiн хотiв уявити собi, що переживає зараз син. "Хлопчик не повинен знати, що машину доведеться вести йому, - думав вiн. Якщо сказати, це перелякає його на смерть".

- Цей маленький "Остер" лiтає сам, - вiдповiв Бен. - Треба тiльки покласти його на курс, а це не важко.

- Але ж ти не можеш поворушити рукою. I очей зовсiм не розплющуєш.

- А ти про це не думай. Я можу лiтати наослiп, а правити колiньми. Давай тягни.

Вiн подивився на небо i помiтив, що вже пiзно i здiймається вiтер; це допоможе лiтаку злетiти, якщо, звичайно, вони зумiють вирулити проти вiтру.