Ну ось, будь ласка! Знов мої думки не туди побiгли. А менi вчити треба!

О, що це? Наче в шибку стукають? Мабуть, здалося. Так, здалося. До нас не постукаєш: ми живемо аж на восьмому поверсi!

Ех i красота в нашому вiкнi! Весь правий берег Днiпра - мов на долонi: Палац пiонерiв, лавра, пам'ятник. Невiдомому солдату. А восени, коли дерева колiр мiняють, здається, нiби хтось Київ пофарбував. А кажуть: "Русанiвка - не дуже... " Так тiтка мамина каже. Вона сама на Печерську живе. А я вам скажу - дуже! Ще й як - дуже! Вона просто заздрить, бо з її вiкна нiчого не побачиш. От я зi свого бачу її будинок, а вона мiй - нi, бо живе на якомусь там другому поверсi...

О! Здається, хтось таки стукає! Але хто? Може, злодiй? Та вiн, мабуть, не стукав би... Пiду гляну, це в кiмнатi батькiв. Ось тiльки мамину качалку для тiста прихоплю.

I я смiливо рушив до кiмнати батькiв. На мить зупинився, набрав повнi груди повiтря i рвучко розчинив дверi.

- Руки вгору! - щосили заволав я. - Стiй, бо бачу! - гукнув у темряву - i збрехав. Нiкого я не бачив, бо в кiмнатi нiкого не було. Я обережно пiдкрався до вiкна, зиркнув у шибку, а там!.. Що я там побачив - нiхто й не вгадав би.

На пiдвiконнi, з другого боку шибки, сидiло намокле, скуйовджене граченя! Сидiло й позирало на мене сумним блискучим оком. "Ну й дива, найсправжнiсiньке граченя!" - подумав я, бо впiзнав його вiдразу. Та й ви б, напевне, упiзнали, коли б прочитали стiльки книг про птахiв.

Я довго не думав, що робити. Я вiдчинив тихенько вiкно, щоб не сполохати птаха, i став за дверима. Граченя зазирнуло в кiмнату - i смiливо стрибнуло всередину. Тiєї ж митi я вискочив зi своєї схованки i клацнув вiкном. Все! Тепер не втече!..

А граченя й не думало тiкати. Воно обтрусило пiр'я i почало роздивлятись навколо. Мене граченя не злякалось анiтрохи. Навiть спустилося на пiдлогу та дзьобнуло в капець, нiби знайомилось.