— Це прекрасно! — заявив Нойс. — Дуже переконливо і гуманно. Але в чому ж тоді мета буття?

— Вічна еволюція. Великий синтез протилежностей, які створюють всю гаму життя Всесвіту. І знову вперед, вперед, до пізнання нових таємниць. Ступені свідомості і усвідомлення безмежні. Від мінералу до людини. Від людини до… А втім, хто скаже, де закінчиться вдосконалення свідомості і усвідомлення світу? Воно ніде не закінчиться! Воно вічне!

Присутні привітали палкий виступ Заграви дружними оплесками.

Сум підняв руку, втихомирив слухачів.

— Товариші, тихше. Так про що ми починали? Ага, згадав. Про те, що життя — не випадок, а закономірність. Якщо воно виникло в білкових формах на Землі, то могло виникнути в якихось формах і на інших планетах. Справді, чому й ні. Матерія є. Енергія випромінювання від Сонця є, обмін речовин є, круговорот стихій — будь ласка. Не може бути, щоб на Землі все це привело до появи високоорганізованого життя, а на Венері, Марсі чи на Юпітері — просто до перемішування газів або речовини. Антидіалектичний абсурд. Земля — член сім’ї Сонця. А Сонячна система — єдиний організм. Виходить, і життя Землі — частина спільного життя нашої системи. Я глибоко вірю в це.

— Вірити мало, професоре, — проскрипів Ананій, скептично усміхаючись. — Треба ще й знати.

Професор сердито поглянув на гарного чорнявого юнака, нахмурився.

— Кажете, треба знати? Що ж, ми будемо знати. Незабаром. У найближчі десять років. Але тоді, як космонавти, як наш молодий друг Заграва привезуть з Венери чи Марса рослини й тварин і ткнуть вас носом у них, — великої заслуги не буде сказати: життя на інших планетах є. Тоді, вибачте, й дурень констатує факт.

— А голослівно стверджувати можна теж що завгодно, — ображено сказав Шум. — Ви ж самі тільки що так заперечували містеру Нойсу.