— Не завадило б, — сказав Гримайло. — І не лише в окремих місцях, а всюди треба відкрити дискусійні клуби. Щоб люди могли після роботи не тільки подивитися кіно чи п’єсу, а й посперечатися, подумати разом над різними проблемами, розвивати своє мислення…

Сум смикнув академіка за рукав піджака, показуючи на берег.

— Погляньте, хто прийшов.

Академік придивився, тихенько засміявся.

— Іване, ваша наречена. І не сама, а з мамою.

Заграва з цікавістю глянув у той бік, куди показував Гримайло. В сутінках він побачив маленьку постать Мані, а поряд з нею невисоку худеньку жінку в білій кофточці і темних вузьких штанях.

— Сюди, до мене, — загримів академік. — Маню, веди й маму сюди.

Донька і мама пробралися крізь юрбу слухачів до балюстради. Жінка ніяково поглядала навколо, вибачливо говорила глухим приємним голосом:

— Не витерпіла, дуже зацікавилась. Маня таке розповідала…

— Не пожалієте, — запевнив її академік. — Сідайте, будь ласка Не відмовляйтесь, це місце Мані. Поміститесь удвох. А це, знайомтесь, наречений вашої Мані, Іван Заграва…

Заграва невдоволено пересмикнув плечима.

— Що за жарти?

— Зовсім не жарти! — без тіні посмішки сказав Гримайло. — Правда, Маню?

— Не жарти, — підтвердила серйозно дівчинка. — Я буду ждати.

Її мама весело, беззвучно засміялася. Заграва, поглянувши на неї, теж розвеселився. Йому одразу сподобалась маленька худенька жінка з великими, темними очима, з плавними, стриманими рухами. Чимось сильним і незламним віяло від неї, щирим і сердечним.

— Таня Райдуга, — назвала вона себе, а Заграва, тиснучи мініатюрну руку, про себе думав: «Така полетить. Куди завгодно. Не лише на інші планети, а й до далеких зірок».

Тим часом Сум, вставши з крісла, оглянув притихлих слухачів і сказав:

— Про що ми вчора почали розмову?