— Факти — вже. Але дещо розповім ще. А слухачі наші не втомилися?

— Ні, ні! — залунали жваві вигуки. — Говоріть, скільки хочете.

— Чуєте? — засміявся Гримайло. — Резолюція одержана.

— Я розкажу вам свій сон, — почав Іван.

— Нам ще снів не вистачало, — пробурчав Шум.

— Не перебивайте, — сказав Заграва. — Ви ж не знаєте, про Що я розповім. Снився мені сон. Ніби я лечу на зорельоті. Стартували ми з якоїсь планети. Це була не Земля, я добре пам’ятаю. Навіть такого поняття — Земля — не було в моєму розумі. Внизу виникали і танули пасма хмар, планета видавалася блакитно-зеленкуватою кулею. А спереду темнів Космос, всіяний міріадами зірок і туманностей.

Рух корабля прискорювався. В ілюмінаторах пливли зірки. В серці було почуття якоїсь невідомої радості, величного завдання, яке стояло перед нами…

Нас було семеро в каюті. Я і ще шість космонавтів. Я дивився на обличчя своїх товаришів звично, я знав їх. Але тепер пригадую, що то не були люди Землі. То були люди іншого світу.

Спереду виростала в оптичному отворі нова зоряна система. Вона складалася з трьох зірок. Дві жовті і одна червона, дуже велика. Ми опустилися на якусь планету. Я вийшов на поверхню нового світу. Навколо спадали сутінки. Моторошна тиша панувала над червонястою пустелею. Недалеко від корабля чорніли у бузковій імлі низькі дерева з покорченими вітами. Ми були на незнайомій планеті.

Я дивився в небо. Серед прозорої хмарки мій погляд ловив зеленкувату зірку. Я знав, що то моя батьківщина, моє сонце. Серце тривожно і болісно билося.

Іван на хвилю замовк, потім оглянув присутніх невидющим поглядом і тихо додав:

— Оце і все… або майже все. Ви, мабуть, чекаєте, щоб я сказав, до чого все це?

— Еге ж. Саме так, — ущипливо озвався Шум.

— Скажу. Ми знаємо, що сновидіння — це небувалі комбінації бувалих вражень. Здається, є така класична формула. Чи не так, Семене Гордійовичу? — звернувся Заграва до Сума.