Я тримався за низ живота, скиглив i прямував до вбиральнi. Батько запитував матiр: чим вона мене годує? Вiн завжди йняв нам вiри, тому не мiг припустити, що я вдаюся до таких ницих учинкiв. Бiльше того, батько був естетом, тож годi йому було дiйти, що хтось заради сумнiвного задоволення стирчатиме в нашiй тiснiй убиральнi з вiчно вiдкритим задом, з якого тече, жертиме такi харчi та зраджуватиме високе мистецтво. Я надавав перевагу зрадi мистецтва заради читання книжок «для дiтей середнього шкiльного вiку» у вбиральнi. Убиральня стала моїм другим, улюбленим будиночком. Домiвкою в домiвцi. «Не чiпати, я в будиночку». Одна з перших дитячих заповiдей.

Потiм менi змiнили вчительку. Моєю вчителькою стала талановита жiнка, закохана в музику, у фуги Баха, в легкiсть Моцарта, в гармонiю творiв Чайковського та напруження акордiв Стравинського. Менi подобалася музика, менi подобалася моя нова вчителька. Але менi зовсiм не подобалося вчитися. Найгiрше було те, що Рената Василiвна вважала мене талановитим, тому лупила з мене три шкури, вимагала, наполягала, переконувала. Важко в таке повiрити, але вона не брала жодної копiйчини за те, що постiйно вправлялася зi мною (i не лише зi мною) додатково. Тричi на тиждень. Вона своїм коштом купувала квитки в фiлармонiю. Вона дарувала нам книжки про великих композиторiв. Я обожнював її, поважав, боготворив, але я не хотiв грати, не мiг себе примушувати, хоча намагався її не пiдводити. Вiдверто кажучи, це було неважко, менi справдi багато творiв давалися легко, а ще я мав непогану пам'ять, що неабияк допомагає пiанiстовi.

Мати вважала, що я маю вправлятися щонайменше три години на добу.