Менш як за п'ять хвилин ми добігли до пораненого старшини. Землистий колір його повік так налякав мене, аж я мало не впустив шприц. Я зразу ж зробив ін'єкцію, навіть не перевірив, чи є пульс. Потім допоміг Георгієві покласти старшину на спину.

Ми вирішили йти до мене.

Я ніс карабін, кашкет і закривавлений кремовий рушник, від якого тхнуло хлороформом.

Ми поклали Стояна на моє ліжко, і старшина Георгій вибіг надвір. А я помив руки спиртом і оглянув рану, пролому черепу не було. Слабка кровотеча сталася від кількох довгастих подряпин, що йшли від тім'я до шиї. Цеглистий колір шкіри навколо рота й носа був викликаний тим, що поранений довго вдихав хлороформ.

Я перевірив пульс — з кожною секундою він ставав чіткішим і рівнішим. Синява на повіках почала зникати, а над верхньою губою з'явилися краплинки поту.

Запаливши спиртівку, я поставив кавник, щоб приготувати каву. Поки грілася вода, у кімнату ввалилося кілька моїх знайомих: голова кооперативного господарства, майор-картограф — начальник військово-геологічного пункту і другий геолог. Старшина Георгій, трохи заспокоївшись, лишився чергувати надворі.

Мої знайомі влетіли в кімнату злякані й задихані, наче за ними гналися вовки.

Бай Гроздан, голова кооперативного господарства, буз низенький, кремезний червонощокий чоловік з блискучим, мов начищена мідь, тім'ям, з м'ясистим обличчям, круглими добродушними очима та вухами, відстовбурченими через овечу шапку, якої він майже ніколи не скидав. Він мав одну пристрасть — вирощувати тютюнову розсаду, одну слабину — мирити людей і, незважаючи на свої шістдесят років, мав єдину втіху — пити натщесерце ганусівку. Оскільки участь бая Гроздана в цій заплутаній історії обмежена, гадаю, цих кількох слів досить, щоб сказати про нього найнеобхідніше: він людина щира і приязна.