Згадуючи подiї рiчної давностi, Мишко тупцяв на ?анку, стривожено й розгублено озираючи порожнiй двiр. I хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожi, все ж їх було досить, аби весь будинок дiзнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумiв, що за зовнiшньою байдужiстю сусiдiв, за нарочитим iгноруванням його криється внутрiшня зiбранiсть, чiпка й вiдточена пам'ять, яка вмить схоплює й мiцно закарбовує кожну дрiбницю, Мишко знав i те, що, повернувшись увечерi додому, цi суб'єкти розповiдатимуть приятелям i домочадцям, як "Ковальчука жiнка додому не пускала, а вiн плакав i просився. Може, посварились, а може, й iнша причина є".

Мишко зiщулено повiв плечима i примусив себе зайти в пiд'їзд. Пiднявшись на другий поверх, вiн спинився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здiймати шуму, вiдiмкнув замок i прочинив дверi. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..

Мишко глянув на годинник. Пiв на дев'яту. Вiн сiв у затемненому коридорi на дерев'яний ящик для картоплi i вирiшив почекати. "Нехай хвилинна стрiлка дiйде ось до цiєї трiщини на склi, тодi й подзвоню", - подумав Мишко.

Стрiлка дiйшла до трiщини, потiм збiгло десять хвилин i ще десять, а вiн усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кiлька разiв пiдходив до дверей, прикладав вухо: воно тiльки шарудiло об потрiсканий дерматин, а всерединi квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив.

Дверi вiдчинила дружина. На нiй висiла якась бузково-синя сорочка до п'ят, обличчя було зiм'яте й непривiтне.

- Явився, - сказала вона сердито i, широко позiхнувши, подалась до ванної.

Вiдчинились кiмнатнi дверi, звiдки, потираючи кулачками очицi, вийшла п'ятирiчна дочка Свiтланка.

- А, це ти. Прийшов - не згубив пiдошов, - надто серйозно промовила вона ще хрипким зi сну голосом, старанно наслiдуючи чиюсь дорослу iнтонацiю.