- Поглянь краще на Днiпро - яка краса! Острови, наче хмари...

- Краса, краса,- дратуючись, повторив, нiби хотiв зiжмакати слово.Треба шукати першооснов, а не декорацiй.

- А може, насамперед треба просто жити?

Ковзнув поглядом по її обличчю - посiрiло, вже й зморшки проступають. Звичайно, їй хочеться сiмейного кубла, в її товаришок уже дорослi дiти. Але не пожалiв, не втiшив.

- Жити... А хiба ти досi не жила? Писала дисертацiю, потiм лекцiї... Як на мене, то чим бiльше сiрої речовини введено в процес мислення, тим яскравiше життя.

- О, ти завжди охоче фiлософствував, - обiзвалася з гiркотою в голосi. - Не випадково ж хлопцi прозвали тебе Мудрим.

- Я не ображаюся. Мудрiсть - не гандж.

Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi, брови зiйшлися докупи, i на якусь мить його пройняв жаль.

- Та ти не переживай, Надiйко. Скривилась, як ображена дитина.

Справдi, вона ледве стримувала сльози, важко дихала. Нарештi обiзвалася:

- А хто ж нам поверне... втраченi роки?

- Втраченi? - Вiн жорстко поглянув на неї, та все-таки стримався. - Ти ж закiнчила дисертацiю. А я... теж не змарнував часу. Я зробив таке вiдкриття...

- Облиш. - Надiя пересмикнула плечима. - Я вже чула про це... I не раз.

Мудрий насупився.

- Знову з тобою не можна поговорити по щиростi. Одразу якiсь кпини... Та ти б радiла, що я завершив таку роботу. Морочився цiлими ночами, аж сусiди почали скаржитись.

"Справжнiй iзолянт, - подумала Надiя. - Хоч в їхнiй лабораторiї чималий колектив, але вiн займається лише своїм..."

Iван пiдозрiливо повiв очима довкруж, прошепотiв:

- Ходiмо звiдси, якiсь два типи огинаються, в одного дипломат... може, з магнiтофоном.

- Та облиш...